ЗЕМЛЯ - ПРАВО СОБСТВЕННОСТИ УКРАИНСКОГО НАРОДА

Интервью с членом ЦК Компартии Украины Филинюком Олегом Владимировичем

Олег Владимирович, проблема земельных отношений сегодня является одной из наиболее острых проблем общества. Какова украинская история земельных отношений?

Чтобы понять сущность внедряемой торговли сельхозугодьями, которую нам навязывает олигархическая часть парламента и президент, нужно рассмотреть земельный вопрос в широком контексте, учитывая его историю и мировой опыт. В разных странах земельные отношения складывались по разному. Украинская история земельных отношений своеобразна и поучительна. До закрепощения крестьян на украинских землях складывалось свободное землевладение, почти не регламентированное государственными правовыми нормами. На Запорожье в казацкую эпоху не существовало института частной земельной собственности. Все угодья считались общей собственностью Запорожского Войска, и ими мог пользоваться каждый казак. В течение XVIII - XIX веков в Русской и Австро-Венгерской империях, в которые входили и украинские территории, постепенно утверждалась частная собственность на землю.

В России право на частную земельную собственность упразднил ленинский Декрет о земле. В течение нескольких поколений население бывшего Советского Союза не знало частной собственности. При государственной собственности все в одинаковой степени были отделены от земли, что обеспечивало равенство граждан. Население страны не испытывало потребности иметь землю в личном владении и в то же время отчужденности от главного богатства государства. За колхозами и совхозами земельные угодья были закреплены бессрочно и бесплатно. Крестьянам гарантировалось не ограниченное временем обладание приусадебным участком, который они естественно считали своим. Также и горожанам выделяли дачные участки, как, например, у нас около Нововолынска в районе третьей, девятой шахт, у реки Западный Буг и школы-интерната.

В постсоветской Украине вместо единственной государственной появились разные формы земельной собственности - государственная, региональная, муниципальная, церковная, общественных организаций и т. п. Частная собственность протежируется в качестве приоритетной, и она распространилась на подавляющую часть сельхозугодий. Реформаторы земельных отношений исходили из того, что наивысшую эффективность обеспечивает именно частная собственность. Однако опыт это не подтверждает. Приватизированная земля на Украине используется не по-хозяйски. Общество потеряло контроль над своим естественным ресурсом. В свое время Давид Рикардо доказал, что интересы землевладельцев всегда противоположны интересам других социальных групп общества. Любая значительная собственность становится синонимом власти, а большая земельная - власти исключительной. В селе же у того, кому принадлежит земля, у того - реальная власть. Сегодня, в том числе тех, кто ранее никакого отношения к сельскому хозяйству не имел, земля начала заинтересовывать с другой стороны - как возможный источник значительного нетрудового дохода.

Какие формы земельной собственности в других странах, в частности и в постсоветских республиках?

Нет частной собственности на землю, например, в Великобритании, Дании, Норвегии. Государственными стали отвоеванные осушенные земли в Нидерландах. В Израиле земля принадлежит нации. Государство сдает ее в аренду за невысокую плату для коллективного или индивидуального пользования на 49 лет с возможностью продолжения срока. Сельхозпредприятия-кибуцы и мошкары, также являются землепользователями. В США государство собрало 40 % земель, которые обрабатываются, в том числе 25 % - в федеральной собственности. Там государство стремится выкупить землю у фермеров, а потом отдать в аренду мощным производителям.

В Китае земельные ресурсы признаются общим приобретением, ассоциированным владельцем которого является народ обрабатывающей земли, и они сдаются в аренду. При переходе, после ликвидации коммун, к семейному ведению хозяйства сельским дворам переданы участки земли на условиях подряда.

Современная частная земельная собственность в развитых странах далеко не та, что была в эпоху раннего капитализма, когда она устанавливалась в наиболее абсолютной форме и не предусматривала государственного вмешательства в права землевладельцев. Решительными изменениями в законодательстве исправляются исторические ошибки, пересматривается все состояние земельной собственности. Абсолютным остается право на продукты землепользования, но ни в одной западной рыночной экономике не определяется такое же право относительно земли. Мировая тенденция, которая оказывается в Западной Европе, и в США и в Китае социализацией земли и арендной формы землепользования. Граждане получают землю на правах пожизненного пользования и наследования.

Право европейских государств выставляет различные требования к владельцам и пользователям угодий - иметь соответствующую сельскохозяйственную квалификацию, опыт работы, проживать в хозяйстве, самому работать в нем. Каждый участок сельскохозяйственной земли должен использоваться. Если фермер использует ее не эффективно, государство может ее изъять. Практикуется принудительный выкуп земли у неэффективного владельца.

В Дании, Германии, Франции, Испании, Швейцарии, Норвегии, Италии, других странах установлены максимальные размеры концентрации земли в собственности физических и юридических лиц, априори государство не допускает неоправданного измельчения участков и чрезмерной концентрации земляного ресурса.

В организации земельных отношений бывшие советские республики пошли различными путями. Прибалтийские государства перешли к семейному ведению хозяйства, возобновили права бывших владельцев, ввели западные правила экономического поведения. Однако, сколько-нибудь политических успехов сельское хозяйство прибалтов не демонстрирует.

Малоземельные Армения, Грузия и Молдова отказались от сельхозпредприятий и передали крестьянам землю. Не воспринимается западная рыночная идеология народами азиатско-мусульманских стран. Нет частной собственности на землю в Азербайджане, Киргизии, Таджикистане, Узбекистане. В Таджикистане и Узбекистане частная собственность на землю прямо запрещена. В частности, в Узбекистане основной организационной формой стали кооперативы. Государство передает им земли в постоянное владение, а те, в свою очередь – в аренду семь*ям, другим группам работников, которые ведут производство на подчиненных принципах. Государственными остаются просторные земельные массивы Казахстана. В частной собственности разрешено иметь землю гражданам для ведения личных хозяйств, садоводства, дачного строительства.

В Беларуси на референдуме люди высказались против частной собственности на землю. По конституции сельхозугодья и реки, озера, лес – общенародные наследие. Государство предоставляет их в пользование гражданам и предприятиям, которые отвечают за сохранение и рациональное использование этих ресурсов. Сельхозпредприятия всех форм - арендаторы и долгосрочные пользователи земли. Частная собственность разрешена только на приусадебные участки. В собственности крестьянин может иметь до 3 гектар.

В Российской Федерации земли сельскохозяйственного назначения находятся в государственной, муниципальной и частной собственности. Федеральным законодательством разрешена продажа-покупка угодий, однако нормативные акты, которые закрепляют права оборота земли, принимают субъекты федерации. Основные земельные массивы сельхозпредприятий не поступают в рыночный оборот. В Башкортостане, Северной Осетии-Алании, Дагестане, Кабардино-Балкарии, Калмыкии, Туве, Республике Саха, Сахалинской области, некоторых других субъектах федерации сельхозугодья остались в государственной собственности. Здесь приняты законы, которые не позволяют покупку-продажу. В некоторых регионах получила распространение практика аренды и покупки земли. В этом местная власть опирается на исторический опыт. На Дону и Кубани частной собственности на землю никогда не было, вся она принадлежала казацким общинам, которые получили ее от государства в бессрочное бесплатное пользование или унаследовали в пожизненное владение. Исходя из того, что кубанская земля - уникальный, бесценный природный ресурс, законодательство Краснодарского края определяет, что сельхозугодья не могут быть предметом покупки-продажи и других сделок. Проводит свою независимую политику и Белгородский губернатор Е.Савченко. И половина сельскохозяйственных земель Белгородской области собрана в областной собственности. В одном из своих интервью губернатор Савченко сказал: "Земля это власть, и нельзя отдавать ее спекулянтам. Земля должна быть государственной собственностью".

Какие могут быть последствия земельных реформ для Украины, ведь как свидетельствует мировая практика, стоимость земли постоянно растет, а отношения украинского обществ, к вводу торговли землей преимущественно негативные?

Крайний срок окончания моратория, установленный Верховной Радой, - начало 2012 года. Пока что законодательство не позволяет прямой продажи сельхозугодий. Но происходит массовый переход паев к новым владельцам через наследование, обмен, другие незапрещенные операции, часто в обход юридических правил. Из СМИ узнаем о численных злоупотреблениях с землей. Кто-то имеет с этого большую выгоду, которую в конечном итоге оплачивает общество.

Украинские земельные реформы двух последних десятилетий не согласуются не только с мировыми тенденциями, но и со здравым смыслом. Если в развитых странах экономические перемены направлялись на укрепление производства, то у нас начали с деления на части, дележа, измельчения, а точнее разрушение материальной базы построенной советским народом под руководством Коммунистической партии. В социальных экономиках государство сосредоточивает ресурсы, изменяет правовые нормы для устремления производства в общественных интересах. У нас государственные рулевые отказалтсь от регуляции экономики, ограничили влияние общенациональных институтов. Все это делалось для того, чтобы большой криминальный капитал мог перехватить рычаги управления, ключевые экономические позиции. В сельском хозяйстве реформы направились на разрушение материальной базы колхозов и совхозов. Их земли разделены между численными пайщиками, чем ликвидированы условия для коллективного ведения хозяйства. Деление на части имущества сняло ответственность за его сохранение, которое привело к затрате производственных комплексов. Еще большей несправедливостью стало игнорирование взноса бывших работников в развитие сельхозпредприятий. Одинаковый пай получили ветераны и те, кто проработал несколько месяцев. Если же человек прекратил работу в данном хозяйстве к дате деления на части, ее взнос в общественное производство вообще не учитывается. Поскольку вся земля разделена одноразово, ее не остается тем, кто придет в сельское хозяйство впоследствии. Уже теперь одни работники имеют дополнительный доход - плату за паи, а другие получают только зарплату.

Больше всего нареканий вызывает институт наследования. Им земля закрепляется за поколениями потомков тех, кто получил паи вследствие разделения угодий сельхозпредприятий. Вскоре пайщиками будут преимущественно те, кто в селе не живет и в сельском хозяйстве не работает.

По замыслу реформаторов, заранее было известно, что несколько гектарный пай крестьянин обрабатывать не сможет и будет вынужден отказаться от самостоятельного ведения хозяйства. Большинство владельцев паев сдают их в аренду и ожидают времени, когда можно будет получить деньги за то, что получили бесплатно.

Следовательно, приватизацией земли приватизированы остальные, и она удорожает отечественную сельхозпродукцию. Огромная арендная плата постоянно растет и уже достигает 4-миллиардной суммы. Если отнести ее на счет населения, без владельцев паев, то выходит, что каждый гражданин за год оплачивает около 100 грн., которые вошли в цену продуктов. Реформирование земельных отношений прямо задевает интересы всего населения. В связи с ростом стоимости земли, в итоге обогащаются землевладельцы, недаром большой капитал так стремится "заземлиться" за счет потребителей продукции сельскохозяйственного происхождения. Подавляющая часть ценных угодий уже практически в руках большого капитала, который арендует землю десятками и сотнями тысяч гектаров. Если владелец земельного пая отдает его в аренду, поскольку несостоятелен и незаинтересован обрабатывать, то эта земля уже реально ему не возвращается. Всем понятно, что не крестьяне будут покупать землю и расширять свои землевладения. Крестьяне перестают быть субъектами производственной деятельности. Обладание землей сосредоточиваются в руках лиц, для которых она представляет интерес как источник дохода и власти в стране. Земля перейдет к тем, у кого больше денег, включая иностранный капитал, а это прямая угроза национальной безопасности Украины. Формальные ограничения толстосумы будут преодолевать, все будет оформлено, как им нужно.

Продажа земель ускорит упадок села. Люди, как только продали землю, стали чужими не своей малой родине и будет искать судьбу вне ее - в городе или за рубежом. Жизнь убеждает в том, что капитал несельского происхождения не берет на себя никаких социальных обязанностей перед местным населением. Село погибает из-за массовой безработицы и бесправности крестьянина.

Правильность ленинского лозунга : "Землю - крестьянам" подтверждена временем. Мы, коммунисты, приложим максимум усилий, чтобы отстоять право обладания землей для тех, кто ее обрабатывает собственным трудом, и только потом у нас будет перспектива стать земельной страной. И не следует забывать украинскому народу слова И.Я. Франко : "Земля, на которой, по старой поговорке, все мы гости, не может и не должна быть частной собственностью в духе римского права".

Интервью брал первый секретарь Нововолынского ГК ЛКСМУ
Сивак Владимир

Перевод с украинского

Земля-право власності українського народу

Інтерв’ю з членом ЦК Компартії України Філінюком Олегом Володимировичем

Олег Володимирович , проблема земельних відносин сьогодні є однією з найгостріших проблем суспільства. Яка українська історія земельних відносин?

Щоб зрозуміти сутність впроваджуваної торгівлі сільгоспугіддям , яку нам нав’язує олігархічна частина парламенту та президент, потрібно розглянути земельне питання в широкому контексті, враховуючи його історію та світовий досвід. У різних країнах земельні відносини складалися по різному . Українська історія земельних відносин є своєрідна і повчальна. До закріпачення селян на українських землях складалося вільне землеволодіння, майже не регламентоване державними правовими нормами. На Запоріжжі в козацьку епоху не існувало інституту приватної земельної власності. Всі угіддя вважалися спільною власністю Запоріжського Війська, і ними міг користуватися кожний козак. На протязі XVIII-XIX століть у Російській та Австро –Угорській імперіях, до яких входили і українські території, поступово утверджувалася приватна власність на землю.

В Росії право на приватну земельну власність скасував ленінський Декрет про землю. На протязі кількох поколінь населення колишнього Радянського Союзу не знало приватної власності. При державній власності всі однаковою мірою були відділені від землі, що забезпечувало рівність громадян. Населення країни не відчувало потреби мати землю в особистому володінні і водночас відчуженості від головного багатства держави. За колгоспами та радгоспами земельні угіддя були закріплені безстроково і безплатно. Селянам гарантувалося не обмежене часом володіння присадибною ділянкою, яку вони природно вважали своєю. Також і городянам виділяли дачні ділянки, як наприклад у нас біля Нововолинська в районі третьої, дев’ятої шахт, біля річки Західний Буг та школи - інтернату.

У пострадянській Україні замість єдиної державної з’явилися різні форми земельної власності- державна, регіональна, муніципальна, церковна, громадських організацій тощо. Приватну власність протеговано як пріоритетну, і вона поширилася на переважну частину сільгоспугідь. Реформатори земельних відносин виходили з того, що найвищу ефективність забезпечує саме приватна власність. Проте досвід цього не підтверджує. Приватизована земля в Україні використовується не по-господарськи. Суспільство втратило контроль над своїм природнім ресурсом. В свій час Давид Рікардо довів, що інтереси землевласників завжди протилежні інтересам інших соціальних груп суспільства. Будь яка вагома власність стає синонімом влади, а велика земельна - влади виняткової. На селі ж у того, кому належить земля, у того - реальна влада. На сьогодні, у тому числі тих, хто раніше ніякого відношення до сільського господарства не мав, земля почала зацікавлювати з іншого боку - як можливе джерело вагомого не трудового доходу.

Які форми земельної власності в інших країнах, зокрема і в пострадянських республіках?

Нема приватної власності на землю, наприклад, у Великобританії, Данії, Норвегії. Державними стали відвойовані осушені землі в Нідерландах. В Ізраїлі земля належить нації. Держава здає її в оренду за невисоку плату для колективного, або індивідуального користування на 49 років з можливістю продовження терміну. Сільгосппідприємства-кібуци та мошви, також є землекористувачами. У США держава зібрала 40 % земель, що обробляються, у тому числі 25 % - у федеральній власності. Там держава прагне викупити землю у фермерів, а потім віддати в оренду потужним виробникам.

У Китаї земельні ресурси визнаються загальним надбанням, асоційованим власником якого є народ оброблювальної землі, і вони здаються в оренду. При переході, після ліквідації комун, до сімейного господарювання сільським дворам передані ділянки землі на умовах підряду.

Сучасна приватна земельна власність у розвинених країнах далеко не та, що була в епоху раннього капіталізму, коли вона встановлювалась у найбільш абсолютній формі і не передбачала державного втручання в права земле володільців. Рішучими змінами в законодавстві виправляються історичні помилки, переглядається весь статок земельної власності. Абсолютним залишається право на продукти землекористування, але в жодній західній ринковій економіці не визначається таке ж право стосовно землі. Світова тенденція, яка виявляється в Західній Європі, і в США і в Китаї соціалізація землі та орендна форма землекористування. Громадяни одержують землю на правах довічного користування і успадкування.

Право європейських держав ставить різні вимоги до власників та користувачів угідь - мати відповідну сільськогосподарську кваліфікацію, досвід роботи, проживати в господарстві, самому працювати в ньому. Кожна ділянка сільськогосподарської землі повинна використовуватися. Якщо фермер використовує її не ефективно, держава може її вилучити. Практикується примусовий викуп землі в неефективного власника.

У Данії, Німеччині, Франції, Іспанії, Швейцарії, Норвегії, Італії, інших країнах встановлено максимальні розміри концентрації землі у власності фізичних та юридичних осіб, апріорі держава не допускає не виправданого подрібнення ділянок та надмірної концентрації земляного ресурсу.

В організації земельних відносин колишні радянські республіки пішли різними шляхами. Прибалтійські держави перейшли до сімейного господарювання,відновили права колишніх власників,запровадили західні правила економічної поведінки. Проте,скільки-небудь політичних успіхів сільське господарство прибалтів не демонструє.

Малоземельні Вірменія,Грузія та Молдова відмовилися від сільгосппідприємств і передали селянам землю. Не сприймається західна ринкова ідеологія народами азіатсько-мусульманських країн. Нема приватної власності на землю в Азербайджані,Киргизії,Таджикистані,Узбекистані. У Таджикистані та Узбекистані приватна власність на землю прямо заборонена. Зокрема,в Узбекистані основою організаційною формою стали кооперативи. Держава передає їм землі в постійне володіння,а ті,в свою чергу,-в оренду сім*ям,іншим групам працівників,які ведуть виробництво на підрядних засадах. Державними залишаються просторі земельні масиви Казахстану. В приватній власності дозволено мати землю громадянам для ведення особистих господарств,садівництва,дачного будівництва.

У Білорусі на референдумі люди висловилися проти приватної власності на землю. За конституцією сільгоспугіддя і ріки,озера,ліси-всенародне надбання. Держава надає їх у користування громадянам і підприємствам,які відповідають за збереження та раціональне використання цих ресурсів. Сільгосппідприємства усіх форм - орендарі та довгострокові користувачі землі. Приватна власність дозволена тільки на присадибні ділянки. У власності селянин може мати до 3 га.

У Російській Федерації землі сільськогосподарського призначення перебувають у державній,муніципальній та приватній власності. Федеральним законодавством дозволено продаж-купівлю угідь,проте нормативні акти, які закріплюють права обороту землі,приймають суб*єкти федерації. Основні земельні масиви сільгосппідприємств не надходять у ринковий оборот. У Башкортостані,Північній Осетії-Аланії, Дагестані, Кабардино-Балкарії, Калмикії, Туві, Республіці Саха, Сахалінській області, деяких інших суб*єктах федерації сільгоспугіддя залишилися в державній власності. Тут прийнято закони,які не дозволяють купівлю-продаж регіонах набула поширення практика оренди та купівлі землі. У цьому місцева влади спирається на історичний досвід. На Дону та Кубані приватної власності на землю ніколи не було,вся вона належала козацьким общинам,які одержали її від держави в безстрокове безплатне користування чи успадкували на довічні володіння. Виходячи з того,що кубанська земля-унікальний,безцінний природний ресурс,законодавство Краснодарського краю визначає,що сільгоспугіддя не можуть бути предметом купівлі-продажу та інших оборудок. Проводить свою незалежну політику і Белгородський губернатор Є.Савченко. І половина сільськогосподарських земель Белгородської області зібрана в обласній власності. В одному з своїх інтерв*ю губернатор Савченко сказав: «Земля это власть, и нельзя отдавать её спекулянтам. Земля должна быть государственной собственностью.»

Які можуть бути наслідки земельних реформ для України,адже як свідчить світова практика,вартість землі постійно зростає,а ставлення українського суспільств,до запровадження торгівлі землею переважно негативні.

Останній строк закінчення мораторію,встановлений Верховною Радою,- початок 2012 року. Поки що законодавство не дозволяє прямого продажу сільгоспугідь. Але відбувається масовий перехід паїв до нових власників через успадкування,обмін,інші незабороненій операції,часто в обхід юридичних правил. Із ЗМІ дізнаємося про чисельні споживання із землею. Хтось має від цього велику вигоду,яку зрештою оплачує суспільство.

Українська земельні реформування двох останніх десятиліть не узгоджуються не тільки із світовими тенденціями,але й зі здоровим глуздом. Якщо в розвинутих країнах економічні перетворення спрямовувалися на укріплення,зміцнення виробництва,то в нас почали з паювання,дільби,подрібнення,а точніше руйнування матеріальної бази побудованої радянським народом під керівництвом Комуністичної партії. У соціальних економіках держава зосереджує ресурси,змінює правові норми для спрямування виробництва в загальносуспільних інтересах. У нас державні керманичі відновилися від регулювання економіки,обмежили вплив загальнонаціональних інститутів. Усе це робилося для того,щоб великий кримінальний капітал міг перебрати важелі управління,ключові економічні позиції. У сільському господарстві реформування спрямувалися на руйнування матеріальної бази колгоспів і радгоспів. Їхні землі поділено між чисельними пайовиками,чим ліквідовано умови для колективного господарювання. Паювання майна знято відповідальність за його збереження,що призвело до витрати виробничих комплексів. Ще більшою несправедливістю стало ігнорування внеску колишніх працівників у розвиток сільгосппідприємств. Однаковий пай одержали ветерани і ті,хто пропрацював кілька місяців. Якщо ж людина припинила роботу в даному господарстві до дати паювання,її внесок у громадську виробництво взагалі не враховую. Оскільки всю землю поділено одноразово,її не залишається тим,хто прийде в сільське господарство згодом. Уже тепер одні працівники мають додатковий дохід- плату за паї,а інші одержують тільки зарплату.

Найбільше заперечень виникає інститут успадкування. Ним земля закріплюється за поколіннями нащадків тих,хто одержав паї у ж поділу угідь сільгосппідприємств. Незабаром пайщиками будуть переважно ті,хто в селі не живе і в сільському господарстві не працює.

За задумом реформаторів,наперед було відомо,що кілька чек тарний най селянин обробляти не зможе і буде змушений відмовитися від самостійного господарювання. Більшість власників паїв здають їх в оренду і чекають часу,коли можна буде одержати гроші за те,що одержали безкоштовно.

Отже,приватизацією землі приватизовано решту,і вона здорожує вітчизняну сільгосппродукцію. Велична орендної плати постійно зростає і вже досягає чотиримільярдної суми. Якщо віднести її на особу населення,без власників паїв,то виходять,що кожний громадянин за рік оплачує близько 100 грн решти,яка увійшла в ціну продуктів. Реформування земельних відносин прямо зачіпає інтереси усього населення. В зв*язку з зростанням вартості землі,у результаті збагачуються землевласники,недарма великий капітал так прагне «заземлитися» за рахунок споживачів продукції сільськогосподарського походження. Переважна частина цінних угідь уже практично в руках великого капіталу,який орендує землю десятками і сотнями тисяч гектарів. Якщо власник земельного паю віддає його в оренду,оскільки неспроможний і незаінтересований обробляти,то ця земля вже реально йому не повертається. Усім зрозуміло,що не селяни купуватимуть землю і розширюватимуть свої землеволодіння. Селяни перестають бути суб*єктами виробничої діяльності. Володіння землею зосереджуються в руках осіб,для яких вона становить інтерес як джерело доходу і влади в країні. Земля перейде до тих, у кого більше грошей,включаючи іноземний капітал,а це пряма загроза національній безпеці України. Формальні обмеження товстосуми долатимуть, все буде оформлено,як їм потрібно.

Продаж земель прискорить занепад села. Людина,як продасть землю,стали чужою не своїй малій батьківщині і шукатиме долю поза нею - у місті чи за кордоном. Життя переконує в тому,що капітал несільського походження не бере на себе ніяких соціальних зобов*язань перед місцевим населенням. Село гине через масове безробіття і безправність селянина.

Правильність ленінського гасла: «Землю-селянам» підтверджено часом. Ми,комуністи,прикладемо максимум зусиль,щоб відстояти право володіння землею для тих,хто її обробляє власною працею,і тільки тоді в нас буде перспективна стати земельною країною. І не слід забувати українському народу слова І.Я. Франка: «Земля,на якій,по старій приказці,всі ми гості,не може й не повинна бути приватною власністю в дусі римського права.»

Інтерв*ю брав перший секретар Нововолинського МК ЛКСМУ
Сівак Володимир