О. В. Филинюк член ЦК Компартии Украины



Как известно, фундамент традиций ВЧК-КГБ, заложил Ф. Э. Дзержинский. По поручению В. И. Ленина он возглавил ВЧК, кадры которой формировались из людей наиболее преданных делу революции и трудового народа. Это были, как правило, большевики (определенный отрезок времени после революции и левые эсеры), которые прошли подполье и имели опыт конспиративной деятельности. Центральный аппарат и руководителей республиканских ЧК представляли, как правило, люди под стать Железному Феликсу: М. И. Лацис, Я. Петерс, М. С. Кедров, В. Р. Менжинский, руководители ЧК Украины В. Н. Манцев, С. Ф. Васильченко, П. М. Дегтяренко и много других.

Ветеран органов госбезопасности Б. И. Гудзь, характеризуя первых руководителей ЧК, писал: "Это были люди образованные, культурные, интеллигентные, принадлежащие подлинной культуре и к некоторым аспектам искусства, замечательно, четко и грамотно (а при необходимости и изысканно) разговаривали. Им были присущи хорошие манеры, они умели держаться, то есть, говоря по-старому, владели светским тоном и в то же время были простыми. То, что они обращались к подчиненным и арестованным на "ты", не соответствует исторической действительности".

Аналогичная характеристика первым чекистским руководителям была дана рядом писателей, в частности В. С. Гроссманом в романе "Жизнь и судьба". Успех Феликса Эдмундовича в руководстве ВЧК был обусловлен его выдающимися личными качествами и, в частности, тем, что он, по высказыванию В. И. Ленина, имел "интуитивное чувство правды". В подборе кадров ВЧК Ф. Э. Дзержинский исходил из правила, что чекистом может быть лишь тот человек, который имеет холодную голову, горячее сердце и чистые руки.

Чекисты, защищая Советскую власть - власть трудового народа, вынуждены были использовать революционное насилие против контрреволюционеров, диверсантов, бандитов и саботажников. Однако современные буржуазные и националистические средства массовой информации постоянно пытаются существенно преувеличивать масштабы этого насилия. В толкованиях нашего прошлого они не обращают внимания, а возможно и не владеют данными разведок прошлых поколений, в которых следует искать историческую истину. Игнорируют они и английского сотрудника спецслужбы Эдварда Карра, в книге которого "История Советской России" приведена такая информация: "почти везде переход власти к большевикам проходил мирно. После победы Октябрьской революции большевики проявили гуманизм: освободили юнкеров, захваченных в плен в Зимнем дворце, которые обещали не "поднимать оружие против народа". Был освобожден под "честное слово" захваченный в плен генерал Краснов, который нарушил через несколько недель свое слово и принял участие в гражданской войне на юге России. Члены Временного правительства, арестованные и помещенные в Петропавловскую крепость в день революции, были вскоре освобождены. Первый законодательный акт, принятый II Всероссийским съездом Советов, провозгласил "Запрещение смертных приговоров на фронте, введенных Керенским в сентябре 1917 р".

Теперь начали контрреволюционеры и интервенты. Первый террористический акт осуществили белогвардейцы в Москве. 28 октября в 1917 г. они обманным путем пробрались в Кремль и взяли в плен более чем 200 красногвардейцев. Пленные были выстроены у Кремлевской стены и расстреляны. В 1918 г. интервенты (англичане и американцы) создали первый концентрационный лагерь на острове Мудьюг (Белое море), где держали захваченных в плен красноармейцев и представителей Советской власти. Летом в 1918 г. белогвардейцы приступили к террористическим акциям против руководителей Советского государства: были убиты товарищи Володарский и Урицкий. 30 августа в Москве террористка Фанни Ройд-Каплан выстрелом из револьвера направила две ядовитые пули в В. И. Ленина. Соответственно на "белый террор" Советская власть по требованию рабочих и крестьян ответила "красным террором".

В первые годы Советской власти аппарат ВЧК был малочисленным. Общее количество сотрудников ВЧК весной 1918 г. не превышало 120 чел., из них аппарат всеукраинской ЧК летом 1918 г. состоял из 40 сотрудников. ВЧК по всей стране составляло 45 тыс. чел. В ноябре в 1920 г. на ВЧК возложили обязанности охраны границ. В ее состав включили пограничные войска. Общая численность личного состава ВЧК до 1921 г. составляла 31 тыс. чел.

Уже на то время лучшие представители чекистов беспокоились о том, чтобы ведомство "щита и меча" было способно не только надежно защищать безопасность Советского государства, но и наилучшими средствами отображать ее гуманную природу. Так, один из первых сотрудников ВЧК Станислав Степанович Турло, активный участник чекистских операций "Трест", "Синдикат-2" и ряда других в 1920 г. издал пособие "Красная контрразведка", много положений которого использовалось в свое время, и, на мой взгляд, не утратили свою актуальность и в нынешнее время. В пособии Турло пишет, что "контрразведывательная работа. сложная и ответственная, необходимо превозносить ее и помнить, что она нужна и полезна для государства". Он рекомендует контрразведчику постоянно заниматься самовоспитанием, расширять свой кругозор, чтобы при встрече с врагом побеждать его морально.

Следует отметить, что деятельность сотрудников ВЧК и лично Ф. Э. Дзержинский выходили за рамки своих служебных обязанностей. Чекисты не оставляли вне поля зрения и борьбу с детской беcпризорностью. После империалистической и гражданской войн в стране осталось около 5 млн. беспризорных детей. ВЧК проявила инициативу в создании детских домов, трудовых колоний (где подростки могли учиться и овладевать рабочими и крестьянскими профессиями). На их содержание каждый чекист отчислял десять процентов своей зарплаты. Ф. Э. Дзержинский на эти цели направлял больше половины своей зарплаты, размер которой составлял около 200 руб. в месяц. Его сотрудники в аппарате получали 100-180. За 3-4 года было покончено с детской беспризорностью. Дети были спасены от голодной смерти, духовной и моральной деградации, их научили общественно-полезным профессиям. Из числа воспитанников детских колоний вышло много знаменитых людей, среди них, например, М. П. Дубинин - в 28 лет доктор наук, академик с мировым именем. Его спасли от голодной смерти чекисты. Также среди воспитанников детских колоний в дальнейшем были и будущие разведчики и контрразведчики, Вашему вниманию, ни один из них не стал изменником, а до конца своих дней оставался верным присяге и Советской власти, хотя некоторые из них испытали репрессии и т. д.

Все поколения чекистов свято хранили традиции, у истоков которых стоял Ф. Э. Дзержинский. На высокое моральное качество сотрудников КГБ неоднократно указывал и академик А. Сахаров. У него не было симпатий к чекистам, но накануне развала СССР он заявил, что КГБ - это единственная структура в стране, которая не коррумпировалась.

Конечно, в ведомство, как показывает история, попадали и случайные люди, как говорят в народе, "в семье не без урода". В партии большевиков в феврале 1917 г. насчитывалось около 20 тыс. членов. Она не в состоянии была заполнить своими представителями даже важные государственные посты. К Советской власти, о чем свидетельствует история, примазывались и карьеристы, и враждебные советскому укладу люди, и сионисты, зараженные буржуазными и мелкобуржуазными морально-психологическими ценностями.

В качестве резюме о том, какой политический режим более репрессивен - советский или "демократический буржуазный", приведу слова самого известного "узника совести" брежневского периода священника Дмитрия Дудко, который, внимательно анализируя прошлое и нынешнее, бывший диссидент, борец за демократию, пришел к выводу: "Мы все - и Солженицын и Сахаров - виновны. Как ни кричат, что в советское время много погибло в лагерях, но сколько погибло теперь без суда и следствия, неизвестно, ни в какое сравнение не идет та гибель. Нет, господа, перед жестокостью демократии бледнеет резкий деспотизм".

При случае отмечу и следующий исторический факт, оппозиционеры (Троцкий, Зиновьев и др.), ведя борьбу с ЦК и лично с И. В. Сталиным, пытались втиснуть свою агентуру в партийные и государственные органы. После смерти Менжинского, аппарат ОГПУ, а позже НКВД, формировал Генрих Ягода (Иегуда Гершель). В результате чего 90% всех руководящих должностей в НКВД занял троцкизм и сионисты. Много их было и в оперативно-следственных подразделениях. Массовые репрессии 30-х годов в значительной мере осуществлялись и их руками.

Наследники тех, кто из антисоветских и карьеристских соображений нарушали социалистическую законность - безосновательно репрессировали граждан, сегодня после нескольких перекрашиваний опять на "коне". "Приватизировав" народную собственность и завладев бесценными богатствами страны, пинчуки, суркисы и Ко захватили бразды правления и монополизировали СМИ, с помощью которых развернули информационную войну против ограбленного ими народа.

Перевод с украинского - РМУ








Як відомо, фундамент традицій ВЧК-КДБ, заклав Ф. Е. Дзержинський. За дорученням В. І. Леніна він очолив ВЧК, кадри якої формувалися з людей найбільш відданих справі революції та трудового народу. Це були, як правило, більшовики (певний проміжок часу після революції і ліві есери), які пройшли підпілля та мали досвід конспіративної діяльності. Центральний апарат і керівників республіканських ЧК представляли, як правило, люди під стать Залізному Феліксу: М. І. Лацис, Я. Петерс, М. С. Кедров, В. Р. Менжинський, керівники ЧК України В. М. Манцев, С. Ф. Васильченко, П. М. Дегтяренко та багато інших.
Ветеран органів держбезпеки Б. І. Гудзь, характеризуючи перших керівників ЧК, писав: «Це були люди освічені, культурні, інтелігентні, належні до дійсної культури і до деяких аспектів мистецтва, чудово, чітко і грамотно (а при необхідності і вишукано) розмовляли. Їм були притаманні хороші манери, вони вміли триматися, тобто, кажучи по-старому, володіли світським тоном і в той же час були простими. Те, що вони зверталися до підлеглих та арештованих на «ти», не відповідало історичній дійсності».
Аналогічна характеристика першим чекістським керівникам була дана рядом письменників, зокрема В. С. Гроссманом в романі «Жизнь и судьба». Успіх Фелікса Едмундовича по керівництву ВЧК був обумовлений його відмінними особистими якостями і, зокрема, тим, що він, за висловом В. І. Леніна, мав «інтуїтивне почуття на правду». В підборі кадрів ВЧК Ф. Е. Дзержинський виходив з правила, що чекістом може бути лише та людина, яка має холодну голову, гаряче серце та чисті руки.
Чекісти, захищаючи Радянську владу – владу трудового народу, змушені були використовувати революційне насилля проти контрреволюціонерів, диверсантів, бандитів та саботажників. Проте сучасні буржуазні та націоналістичні засоби масової інформації постійно намагаються суттєво перебільшувати масштаби цього насилля. В тлумаченнях нашого минулого вони не звертають уваги, а можливо і не володіють даними розвідок минулих поколінь, в яких слід відшукувати історичну істину. Відвертаються вони і від англійського співробітника спецслужби Едварда Карра, в книзі якого «Історія Радянської Росії» наведена така інформація: «майже всюди перехід влади до більшовиків переходив мирно. Після перемоги Жовтневої революції більшовики проявили гуманізм: звільнили юнкерів, захоплених у полон в Зимовому палаці, які обіцяли не «піднімати зброю проти народу». Був звільнений під «чесне слово» захоплений у полон генерал Краснов, який порушив через декілька тижнів своє слово і прийняв участь у громадянській війні на півдні Росії. Члени Тимчасового уряду, арештовані і поміщені в Петропавловську фортецю в день революції, були незабаром звільнені. Перший законодавчий акт, прийнятий II Всеросійським з’їздом Рад, проголосив «Заборону смертних вироків на фронті, введених Керенським в вересні 1917р.»
Тепер почали контрреволюціонери та інтервенти. Перший терористичний акт здійснили білогвардійці в Москві. 28 жовтня 1917 р. вони обманним шляхом пройшли в Кремль і взяли в полон більш як 200 червоногвардійців. Полонені були вишикувані біля Кремлівської стіни та розстріляні. В 1918 р. інтервенти (англійці та американці) створили перший концентраційний табір на острові Мудьюг (Біле море), де тримали захоплених в полон червоноармійців і представників Радянської влади. Літом 1918 р. білогвардійці приступили до терористичних акцій проти керівників Радянської держави: були вбиті товариші: Володарський та Урицький. 30 серпня в Москві терористка Фані-Ройд-Каплан пострілом з револьвера направила дві отруйні кулі у В. І. Леніна. Відповідно на «білий терор» Радянська влада за вимогою робітників та селян почала «червоний терор».
В перші роки Радянської влади апарат ВЧК був мало чисельним. Загальна кількість співробітників ВЧК навесні 1918 р. не перевищувала 120 чол., із них апарат всеукраїнської ЧК літом 1918 р. складався з 40 співробітників ВЧК по всій країні складало 45 тис. чол. В листопаді 1920 р. на ВЧК поклали в обов’язку охорону кордонів. В її склад включили прикордонні війська. Загальна чисельність особового складу ВЧК до 1921 р. була 31 тис. чол.
Вже на той час кращі представники чекістів турбувалися про те, щоб відомство «щита та меча» було здатне не тільки надійно захищати безпеку Радянської держави, але і найкращими засобами відображати її гуманну природу. Так, один із перших співробітників ВЧК Станіслав Степанович Турло, активний учасник чекістських операцій «Трест», «Синдикат-2» та ряду інших в 1920 р. видав посібник «Червона контррозвідка», багато положень якого використовувалися в свій час, та на мій погляд, не втратили своєї актуальності і на сьогодення. У посібнику Турло пише, що «контррозвідувальна робота… складна і відповідальна, необхідно підносити її і пам’ятати, що вона потрібна і корисна для держави». Він рекомендує контррозвіднику постійно займатися самовихованням, розширювати свій кругозір, щоб при зустрічі з ворогом перемагати його морально.
Слід відзначити, що діяльність співробітників ВЧК і особисто Ф. Е. Дзержинський виходила за рамки своїх службових обов’язків. Чекісти не залишали поза увагою і боротьбу з дитячою бездоглядністю. Після імперіалістичної та громадянської воєн в країні залишилося біля 5 млн. безпритульних дітей. ВЧК проявила ініціативу у створенні дитячих будинків, трудових колоній (де підлітки могли навчатися і оволодівати робітничими та селянськими професіями). На їх утримання кожний чекіст відраховував десять процентів своєї зарплатні. Ф. Е. Дзержинський на цілі направляв більше половини свої зарплатні, розмір якої складав біля 200 крб. в місяць. Його співробітники в апараті одержували 100-180 карбованців. За 3-4 роки було покінчено з дитячою безпритульністю. Діти були збережені від голодної смерті, духовної та моральної деградації, їх навчили суспільно-корисним професія. Ії вихованців дитячих колоній вийшло багато знаменитих людей, серед них, наприклад, М. П. Дубінін – у 28 років доктор наук, академік зі світовим ім’ям. Його врятували від голодної смерті чекісти. Також серед вихованців дитячих колоній в подальшому були і майбутні розвідники та контррозвідники, до Вашої уваги, жоден з них не став зрадником, а до кінця своїх днів залишався вірним присязі та Радянській владі, хоча деякі з них зазнали репресій і т. д.
Всі покоління чекістів свято зберігали традиції, у витоків яких стояв Ф. Е. Дзержинський. Про високу моральну якість співробітників КДБ неодноразово і вказував академік А. Сахаров. У нього не було симпатій до чекістів, але напередодні розвитку СРСР він заявив, що КДБ – це єдина структура в країні, яка не корумпувалася.
Звичайно, у відомство, як показує історія, попадали і випадкові люди, як кажуть у народі, «в семье не без урода». У партії більшовиків у лютому 1917 р. нараховувалося біля 20 тис. членів. Вона не в змозі була заповнити своїми представниками навіть важливі державні пости. До Радянської влади, про що свідчить історія, примазувалися і кар’єристи, і ворожі радянському устрою люди, і про сіоністи заражені буржуазними та дрібнобуржуазними морально-психологічними цінностями.
У якості резюме про те, який політичний режим більше репресивний – радянський чи «демократичний буржуазний», наведу слова самого відомого «в’язня совісті» брєжневського періоду священика Дмитра Дудко, який уважно аналізуючи минуле і теперішнє, колишній дисидент, борець за демократію прийшов до висновку: «Ми всі – і Солженіцин і Сахаров – винні. Як не кричать, що в радянський час багато загинуло в таборах, але скільки загинуло тепер без суда та слідства, невідомо, ні в яке порівняння не йде та загибель. Ні, панове, перед жорстокістю демократії блідне різкий деспотизм».
Принагідно відзначу і слідуючий історичний факт, опозиціонери (Троцький, Зінов’єв та ін.) ведучи оборону з ЦК та особисто з Й. В. Сталіним намагалися втиснути свою агентуру в партійні та державні органи. Після смерті Менжинського, апарат ОГПУ, а пізніше НКВС, формував Генріх Ягода (Ієгуда Гершель). Внаслідок чого 90% всіх керівних посад в НКВС зайняли троцькісти та про сіоністи. Багато їх було і в оперативно-слідчих підрозділах. Масовці репресії 30-х років у значній мірі здійснювались і їх руками.
Спадкоємці тих, хто з антирадянських і кар’єристських переконань порушували соціалістичну законність – безпідставно репресували громадян, сьогодні після декількох перефарбувань знову на «коні». «Приватизувавши» народну власність і заволодівши безцінними багатствами країни, пінчуки, суркіси і Ко захопили кермо влади і монополізували ЗМІ, з допомогою яких розгорнули інформаційну війну проти пограбованого ними народу.

О. В. Філінюк
член ЦК Компартії України