ЧТО ТАКОЕ? КТО ТАКОЙ? ОБ ИНТЕГРАЛЬНОМ НАЦИОНАЛИЗМЕ ДМИТРИЯ ДОНЦОВА

«Кто они: герои — или злодеи?» Этот вопрос, поставленный по отношению к деятелям сравнительно недавнего прошлого Степану Бандере и Роману Шухевичу, приобрел у нас сегодня настолько принципиальное значение, что без его объективного решения бессмысленно говорить о будущем государства.

И это не преувеличение. Ведь данную проблему нельзя свести к пресловутому «делу вкуса»; и порождена она не издержками советской пропаганды и не потребностью современной украинской молодежи (преимущественно на западе страны) иметь своих героев. Она коренится гораздо глубже, затрагивая ментальную сущность двух субэтносов украинского народа.

Столкновение здесь происходит в двух пространствах — внешнем и внутреннем. Причем во внешнем оно мнимое, поскольку реализуется в непересекающихся плоскостях. Имею в виду, что каждая из сторон, выстраивая собственную систему аргументации, сознательно отбрасывает все, что туда не вписывается, действуя по известному принципу: если факты противоречат моей теории, тем хуже для фактов! Как результат — оппоненты не видят, не слышат, не понимают (и не хотят понимать) друг друга. Вот и выходит, что для кого-то Бандера — пламенный борец за независимость Украины, для кого-то — преступник, предатель.

А внутреннее столкновение — отнюдь не мнимое — остается, как правило, за кадром. Поскольку возникает не как следствие поверхностной митинговщины и взаимоисключающих лозунгов, но в силу того, что жизненные уклады и глубинные настроения оказались у граждан независимой Украины в корне различными. Здесь впору вспомнить известную поговорку: что для русского хорошо, то немцу — смерть. Так и с Бандерой: для одних он вполне органичен, другим — совершенно чужд.

Речь, конечно, не просто о человеке по имени Степан Бандера, а о тех политических идеях, которые он воплощал своей деятельностью. Ведь сказать, что он «боролся за независимость Украины», — ничего не сказать. Главное — уяснить, что же он вкладывал в понятие «независимой Украины». То есть какова его программа, какой идеологии он придерживался, в чем сущность его жизненных установок?

Таким образом, краеугольным камнем рассмотрения проблемы вместо бессмысленного «герой или не герой?» должен стать вопрос, определяющий качество явления: «каков этот герой?».

Для понимания же смысла внешних проявлений — действий — необходимо выявить их движущие причины. В книге «Степан Бандера»[1], вышедшей в серии «Знамениті українці», ее автор Руслан Частий — апологет своего героя — пишет: «Начитавшись у польській в'язниці творів ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова, Бандера вважав, що ОУН недостатньо «революційна» за своєю суттю і лише він, Степан Бандера, у змозі виправити становище» (с. 47).

1 Частій Р. Степан Бандера. — Харків: Фоліо, 2009. — 123 с. — (Знамениті українці)

И хотя далее имя этого идеолога там не упоминается, процитированное замечание очень важно: внутреннюю составляющую, внутреннюю логику действий Бандеры, Шухевича, их соратников и последователей не уразумеешь, не имея представления о сути учения Дмитрия Донцова. Ибо Бандера без Донцова — все равно что тело без души. К тому же концепции последнего не утратили актуальности и сегодня — именно они составляют идеологическую основу ВО «Свобода», вдохновляют на пламенные речи Тягнибока, Фарион, Ильенко, Михальчишина.


Потому главным объектом нашего исследования становится труд Дмитрия Донцова «Націоналізм» как главное хранилище идей «украинского интегрального национализма».

«Повна антитеза»

Впервые эта работа вышла в свет в 1926 г. в Жолкве. Передо мной — «третє видання, справлене автором», напечатанное в 1966 г. «Українською видавничою спілкою» в Лондоне. В предисловии к этому изданию Донцов указывает: «Основні ідеї «Націоналізму» були передусім антитези драгоманівському «малоросіянству». Трактованню України як провінції Росії, що претендувала лише на деякі «полегші» культурного й соціяльного характеру, «Націоналізм» протиставляв ідею політичної нації: нації, ідеалом і метою якої був політичний державницький сепаратизм, повний розрив з усякою Росією, а культурно — повне протиставлення цілому духовому комплексові Московщини; під оглядом соціяльним — негація соціялізму. Це була повна антитеза «гермафродитському» світоглядові тодішнього демо-соціялістичного українського провідництва» (с. 3).

Таким образом, Донцов указывает на два изначальных постулата, без которых невозможен «украинский интегральный национализм»: культурное противопоставление «Москве» и социальное — «социализму». Поскольку они заложены в фундамент данной идеологии, ожидать устремленности на какое-либо сближение и взаимопонимание с «Москвой» и «социализмом» в будущем не представляется возможным. Ведь тогда национализм утратил бы свою суть и стал чем-то другим.

Сразу отметим, что основополагающие факторы по своей метафизической природе являются негативными, т. е. за точку отсчета избирается утверждение не на основе собственной самодостаточности, а путем отталкивания от чего-то противного. Слабость подобной позиции заключается в зависимости (как прямой, так и косвенной) от объекта противостояния. Если последний по какой-то причине прекратит свое существование — тут же утратит смысл существования и субъект.



Это в определенной степени понимает и Донцов, поэтому наряду с двумя негативными постулатами «интегрального национализма» называет и позитивный — «идею политической нации». Однако в его формулировке идея эта так и остается в полной зависимости от объекта противостояния. В этом убеждаешься, знакомясь с «Национализмом» — работой, на три четверти посвященной не «позиции», а именно «негации».

Часть первая книги — занимающая более половины общего объема — озаглавлена «Українське провансальство». Такое наименование придумал Донцов для украинских социал-демократов, которых определяет как своих главных идейных противников внутри украинского общества. Идеологические изыскания он начинает с наиболее характерных, по его мнению, имен: «Який образ уявляється нам, коли вимовляємо: українська національна ідеологія? Які емоції збуджують у нас імена кирилометодіївців, Драгоманова, Франка і провідників новітнього народництва та соціялізму? — Певно не ті, з якими лучаться в нас імена Данте, Макіявеллі або Мадзіні[2]. Це постаті різних шкіл, різних стилів і — яких же ж інших світоглядів!» (с. 17). Под критический прицел попадают, как видим, наиболее авторитетные представители украинской социал-демократии, в противовес которым названы имена трех итальянцев, по не совсем понятной причине оказавшихся в одной компании.

___________________________________
2 Джузеппе Мадзини (1805—1872) — итальянский революционер, политический оратор, публицист и критик; один из главных деятелей итальянского национально-освободительного движения XIX в.

Впрочем, в следующем пассаже Донцов пытается разъяснить свою мысль: «Коли б ми хотіли кількома словами висловити цілу різницю між націоналізмом і народництвом, то ми знайшли б її в двох діяметрально протилежних світовідчуваннях: світ, де панує воля, і світ, де панує інтелект. Два темпераменти: чин — і контемпляція, інтуїція — і логіка, агресія — і пасивність, догматизм — і релятивність, віра — і знання. Ось так коротко можна схарактеризувати оцю різницю» (с. 17).

Здесь прежде всего обращает на себя внимание весьма характерная для донцовского мышления склонность к жестким оппозициям — однозначным противопоставлениям. Не учитывая сложности явлений, такое противопоставление страдает схематизмом и упрощенчеством. Разве внутри одного явления агрессия не может чередоваться с пассивностью? Ведь сложным организмам свойственно чередование энергетических циклов, ритмов и колебаний.

Кроме того, если агрессивность и пассивность действительно противоположны по своей сути, то противопоставление воли и интеллекта, интуиции и логики, веры и знания в данном случае неправомерно. Для выхода на более высокую ступень жизненных форм качества эти нужно не противопоставлять, а синтезировать — интуицию совмещать с логикой, волю с интеллектом, а веру — со знанием.

«Ніяка річ не є добра...»

Именно с позиций жестких противопоставлений, на которых строится учение Донцова, он критикует и своих идейных противников.

Вот что сказано, в частности, о Михаиле Драгоманове:

«Вирослий в отруйнім оточенні російських патріотів, переконаний російський державник, релятивіст і еклектик з голови до п'ят... з приємністю вхопився він за тезу, так вигідну і так зрозумілу для кожного провансальця. На його думку, «сварки» між народами пояснюються лиш тим, що люди є «нерозсудні». Тепер цих «сварок» є менше — (шкода, що Драгоманів не дожив до наших днів!), але коли в давнину їх було більше, то це пояснюється, на думку професора, людською ігноранцією: «Коли люди були менше розумні, ніж тепер, то між різними народами були часто сварки... І народи жахались один одного або ворогували поміж собою от так, як, напр., кінь жахається верблюда, або собаки ворогують з котами, і т. д.» А звідси ясний для кожного драгоманівця висновок: як людському вихованню удалося погодити кота з псом, так повинно удатися привернути й мирне співжиття різних рас. Над тим, чи це завдання так легко виконати, як помирити верблюда з конем, чи, напр., лиса з курми, або вовка з телям, — над цим правовірні драгоманівці не задумувалися, бо таке ставлення питання перекидало б догори ногами ціле їхнє відчування світу, в якім prius-ом[3] мав бути розум, а не від нього незалежні інстинкт та воля» (с. 24).

_____________________________
3 Первичным.

Да, можно критиковать теорию прогресса применительно к духовному развитию общества, оспаривая утверждение, что человечество развивается по восходящей, неуклонно совершенствуется и т. д. Однако позиция Донцова представляет другую крайность: он не видит принципиальной разницы между человеком и животным, выставляя движущим фактором человеческого развития биологический. При этом духовный фактор, принципиально отличающий человека от животного, выводящий его за пределы животного царства, не учитывается вовсе. В результате Донцов ставит знак равенства между отношениями «лиса з курми, або вовка з телям» и отношениями людей разных национальностей.

Проводя подобную аналогию, Донцов не задумывается над тем, что взаимоотношения между животными изначально предопределены их природой и другими быть не могут — куры, как бы кто того ни хотел, не станут лисами, а телята — волками. Человек же благодаря наличию духовного потенциала имеет, в отличие от животного, возможности для преодоления своей низшей природы. Но только не в биологическом национализме Донцова, где во главу угла помещен «чистий рефлекс бойового півня», а также изначальный импульс отрицания чужого, характеризуемый таким образом: «Це те фізіологічне Ні, яке мусить відчувати пес на вид кота, або жид на вид араба, або араб на вид жида» (с. 230). Как видим, противоречия между национальностями ставятся в один ряд с межвидовыми противоречиями у животных.

Отсюда и отрицание основополагающих идей украинских социал-демократов, для иллюстрации которых Донцов приводит слова Драгоманова: «Сама по собі думка про націю... ще не може довести людства до волі і правди для всіх... Треба пошукати чогось іншого, такого, що стало б вище над усіма національностями та й мирило їх, коли вони підуть одна проти другої. Треба шукати всесвітньої правди, що була б спільною всім національностям» (с. 43). И добавляет: «Та сама думка червоною ниткою тягнеться через поезію Ів. Франка, що панував над думками кількох поколінь у Галичині. Він тільки тоді виправдував любов до рідного краю, коли вона нічим не суперечила ...«вищій» ідеї любови до тої самої фантастичної «людськості»...» (с. 45).

В противовес «всемирной правде» Михаила Драгоманова и Ивана Франко Дмитрий Донцов выдвигает свою «отдельную национальную правду». По его мнению, «Інтелектуалізм, що привів нашу національну думку до квієтизму[4], допровадив її до зречення власного національного ідеалу, до свого роду «універсалізму», в якім без останку гинуло всяке національне почуття. ...їх (інтелектуалістів. — Ред.) правда була незалежна від емоціонального, іраціонального чинника; її доводили розумом. Як побудувати суспільність, як уладнати взаємини між націями, де зазначити межі національним стремлінням — про все це рішала не рація існування кожної окремої національності, лиш сила всевладного розуму. А що закони розуму, як і закони логіки є загально обов'язуючи для всіх, то і правда, якої дошукувалися наші націоналісти, цілком природно, була правдою універсальною; спеціяльна правда тільки для тієї чи іншої нації... правда, що була б правдою для одного народу, а брехнею для іншого — для них не існувала. Бо лише правда відчута, правда віруючого є правда тільки його і його співвіруючих, але правда доведена розумом, логікою, експериментом — є правдою спільною для всіх. Їх правда була не виявом нашого «Хочу», лиш нашого «Знаю» (с. 41).

____________________________________
4 Квиетизм (лат. quietus — спокойный) — неортодоксальное учение в католицизме (возникло в XVII в.), с крайней логической последовательностью доводящее до предела тезис, согласно которому единение с богом возможно при самоотречении души от всех сует, включая и озабоченность собственным спасением. По мнению Донцова, выраженному в главе «Науковий» квієтизм», к подобному состоянию ведет национальную мысль «интеллектуализм».

Что же представляет собой эта «спеціяльна правда», столь недоступная Драгоманову и Ко? В главе «Чинний націоналізм» Донцов поясняет: «Ніяка річ не є добра... лише відповідно до того, як вона впливає на організм...»[5] Тут ми знову приходимо до «спеціяльної» моралі, що диктується розвитком сили окремого організму... до того критерія правди (і моралі), який є в «зрості почуття сили». Ті моральні ідеї є добрі, які йдуть на користь в конкуренційній боротьбі за існування, що йде поміж соціяльними групами або між групою та її природним окруженням; добре поступування те, яке на користь роду, зле — на його некористь[6]» (с. 271). Попросту говоря, если у нас угнали стадо — это зло, если мы угнали — добро!

_________________________________
5 Сокращенная цитата из «Динамической социологии» Лестера Уорда (Ward L. Dynamic Sociology. — New-York, 1883).

6 Здесь Донцов ссылается на «Волю к власти» (Der Wille zur Macht) Фридриха Ницше.

«Розумові «ідеї» кастратів»

Читая Донцова, можно понять суть нынешних разногласий по национальному вопросу. Оказывается, есть национализм — и национализм. То есть одним и тем же словом называют взаимоисключающие системы взглядов: «интегральный национализм» Донцова и «украинофильство» Драгоманова, Ивана Франко, Грушевского, Винниченко и др. Все они — «националисты», но, как выясняется, националист националисту рознь. И все, кто в свое время проголосовал за независимость Украины, — тоже националисты. Вот только одни трактуют национализм в духе Драгоманова, другие — Дмитрия Донцова. И расстояние между ними — пропасть.

Заглянуть в эту бездну позволяет изучение все той же фундаментальной работы: «Так цілком логічно, прийшов наш націоналізм (т. е. «украинофильство» Драгоманова. — О. К.) до своїх головних матеріалістичних доктрин; ці доктрини, як і попередні (інтелектуалізм, космополітизм і соціяльний квієтизм), поставило наше провансальство понад національну правду, понад «безумовне»; а тими доктринами були — лібералізм, що ставив інтереси маси, як збиранини одиниць, понад інтереси нації, як вищого цілого; демократизм, що ставив інтереси «народу», як неорганізованої безфоремної юрби, понад інтереси нації, і соціялізм, що ставив понад інтереси нації — інтереси кляси. До них треба ще долучити пацифізм, і гуманітаризм, анархізм (роди лібералізму), і провінціоналізм (рід демократизму), який інтереси однієї провінції ставив понад добро цілої нації. Всі вони були в різкій опозиції до ідеї державности як цінності в собі» (с. 51).

Как видим, здесь недвусмысленно противопоставляются «народ» и «нация». Эти два понятия и лежат в основании двух национализмов. Если первое из них, будучи определяющим для демократического строя, вполне понятно, то второе требует пояснения.

Обнаруживается, что названные понятия не то что не идентичны — они расположены в разных ментальных пространствах. «Народ» — в социальном, «нация» (по Донцову) — в неком идеально-мистическом.

Те, кто говорит сегодня о Степане Бандере как о национальном герое, борце за независимость, упускают из виду (умышленно или нет) его отношение к народу. Не к нации, а именно к народу, как его понимали Драгоманов, Франко и их последователи, определяемые как национал-демократы. Наименование это применимо как раз к тем «националистам», в основе мировоззрения которых лежит демократия. Между тем сегодня на Украине причисляющие себя к «национал-демократическим силам» на поверку оказываются почитателями Степана Бандеры. Но ведь тот, как известно, в своей деятельности руководствовался «интегральным национализмом», построенным на противопоставлении народа и нации. А творец этой идеологии Донцов на дух не выносил никакой демократии. Его убеждения можно называть по-разному, но только не демократическими. Вот некоторые весьма характерные его высказывания.

Так, приводя строки Ивана Франко «Милосердними треба нам буть задля всього живого, бо життя це клейнод, хиба ж є що вище від нього?», Донцов возражает поэту: «Для великих рас є щось, що є вище за життя одиниць. І для цього «Щось» готові вони жертвувати навіть життям одиниць» (с. 53). И затем уточняет: «Для кого рід або ідея, власна примха є все, для того навіть знищення одиниці є великою афірмацією, перемогою життя» (с. 54).

«Теперішній божок нашого радикалізму (имеется в виду Драгоманов. — О. К.) був засадничим ворогом «тираніцидії» і називав його «канібальством». Він відкидав «фанатичну виключність» націоналізму (підойму усіх великих рухів!). Ненависть до чужої нації недопустима, «як наслідок часів релігійного фанатизму». Виставити якусь велику переворотову ідею, аби коло неї гуртувати людей, було для нього найвищою нісенітницею» (с. 116).

«За рідну школу змагався він, виходячи «з педагогічного, а зовсім не з національного принципу» (с. 122).
Весьма актуальное для нашего времени замечание, не правда ли?

«Найстрашніше для них було, коли «рівний і спокійний» націоналізм ставав «бурливим і пристрасним», бо тоді ставав «явно небезпечним». «Проти цих небезпечних (для кого?) сторін націоналізму, проти його виключності і егоїзму, — казали — треба поставити ідею справедливости, ідею загальнолюдських ідеалів і етичних норм (цілий асортимент помадкових провансальських «ідей»!), які цілком слушно М. Драгоманів, ідейний провідник українства, ставив вище всіх націоналістичних претенсій поодиноких народів» (с. 126).

«Це не був націоналізм нації, чисто релігійна ідеологія, з волею будувати, з завойовницьким інстинктом, з жадобою панування й влади, — то був вузько ограничений націоналізм провінції, сантиментальна ідеологія, яка стреміла лише «визволити» особу від усяких пут і забезпечити їй незакаламучене спокійне життя під чиїмибудь опікунчими крилами. Свій патріотизм вони принизили до любови, до «рідної сторононьки», до її звичаїв, до «регіоналізму» (с. 160).

«Мораль сильних — розвивати всі свої сили, розкошувати щастям свого — це було недопустиме для тих, для кого заповіддю було не здобування, а гармонія, не здобуття, а симпатія і солідарність» (с. 168).

«Розумові «ідеї» кастратів, що дбають лише про «просвіту» і злагіднення пристрастей, що прикручують полум'я почування, де воно за ясно бухає, — є толерантні до інших, бо вони мерці, що живуть мозком, але не серцем, бо логіка річ угодова. Натомість, чуттєві ідеї «фанатиків» не знають толеранції, бо спір про догмати віри рішається не полюбовним судом, лише ордаліями [7]» (с. 263).
____________________________________
7 Ордалии (лат. ordalium — приговор, суд) — так называемый Божий суд, который применялся в Средневековье (по разным источникам — до XIV или XVII в.) для установления виновности или невиновности обвиняемого; решение принималось по результатам поединка между спорящими сторонами или жестоких испытаний огнем, водой и т. п.
«Мораль сильних»

Как видим, идеи социал-демократии, лежавшие в основе «украинофильства» Драгоманова и Франко, есть то, что более всего ненавистно Донцову. Что же в таком случае предлагает он как альтернативу? Каковы его собственные ориентиры? Ими оказываются вера в избранность, культ силы, экспансия, воля к власти, насилие избранных над неизбранными. В колонизаторской деятельности он видит проявление человеческого гения: «Великий похід вибраних рас, що привів до створення величних пам'ятників людського генія, як Британська імперія, європеїзація Африки, культивізація Індії, тощо...» (с. 56).

«В ще більш чистім виді (ніж у насолоді риском і в героїзмі) виявляється воля до влади в нічим не прикрашенім, голім стремлінні до неї, в жадобі панування» (с. 231).

«Експансія — не тільки самоутвердження власної волі до життя, але й заперечення її в інших, — такий закон життя органічного і надорганічного» (с. 235).

«Всяка нова ідея нетолерантна», — утверждает Донцов и подкрепляет это цитатой из «Психологии масс» Гюстава Лебона: «Революція, Бартоломієва ніч, релігійні війни, інквізиція, часи терору, все це явища того самого роду, спричинені масами, охопленими тими релігійними афектами, які з конечністю вели до вимордування огнем і мечем усіх, хто опирався запанованню нової віри. Практики інквізиції це практики людей цілковито переконаних у правдивості своєї правди» (с. 264).

И далее: «Право нації на самовизначення? Певно, але не кожна, що «має» це право, має його! Це найліпше — в глибині своєї душі знають самі претенденти на це право: «бунт темношкірих стоїть перед дверима (пише той самий автор (некто Э. Людвик. — О. К.), але поки що він не є ознакою державно-творчої сили» (с. 278).

«Творче насильство — як «що», ініціятивна меншість — як «хто», ось підстава всякого майже суспільного процесу, спосіб, яким перемагає нова ідея». (с. 290).

«Осміяна філістерами філософія британського націоналізму («right or wrong, my country»[8]), або німецького «Deutschland uber Alles», повинна стати — mutatis mutandis[9] — і нашим гаслом» (с. 337).

__________________________________________
8 «Права или нет, это моя страна». Полный вариант фразы: «Да будет страна моя всегда права, но права она или нет — это моя страна!». Считается, что эти слова произнес в 1816 г. Стивен Декатюр, общественный деятель США.

9 Mutatis mutandis (лат.) — с соответствующими поправками (буквально — «с изменением того, что подлежит изменению»).

Из этой подборки цитат становится очевидным коренное различие двух национализмов — социал-демократического и национал-шовинистического. Последнее название более всего подходит донцовскому учению, которое повторяет основные положения германского национал-социализма, ни в чем ему не противореча.

На фоне изложенного в совершенно новом свете открывается проблема «геройства» Бандеры. Независимо от сотрудничества или несотрудничества с германскими нацистами этот деятель как убежденный последователь «интегрального национализма» Донцова (т. е. по своей политической сути) является национал-шовинистом. Или фашистом — в том значении, в каком это слово закрепилось у нас.

А потому и отношение к этой исторической личности вызывает столь неодинаковую реакцию в разных регионах страны. В этом смысле Степан Бандера — лакмусовая бумажка, определяющая глубинные симпатии населения. Таким образом, отношение к Великой Отечественной войне и ее фигурантам из политической плоскости переводится в мировоззренческую. Ведь советский режим далеко не исчерпывается загадочно-жуткой фигурой Сталина и кровавой деятельностью костоломов НКВД. Хотя и в весьма жесткой недемократической форме, но в основе его лежали идеалы именно социал-демократические. И сегодняшние ностальгические чувства по временам Страны Советов обусловлены вовсе не любовью к Сталину, а потребностью в социальной справедливости.

С другой стороны, в западных областях Украины за любовью к Бандере, Шухевичу, ОУН-УПА скрывается неизжитая симпатия к национал-социализму, национал-шовинизму, фашизму. В открытую признаваться в этом не представляется возможным — как-никак в Европе все же чтят решения Нюрнбергского процесса. Вот и приходится всячески открещиваться от фашизма, попутно героизируя своих деятелей, называя их именами улицы, воздвигая в их честь памятники.

И поскольку симпатии эти присущи большинству западноукраинского населения, таким действиям вроде как никто препятствовать не вправе. Но если быть честными перед собой, то это не что иное, как отречение от идей и заветов украинской социал-демократии. Поэтому в нынешней ситуации необходимо осознать: возвеличивая Степана Бандеру, мы ниспровергаем Ивана Франко. Такой вот выбор: или... — или...

Олег КАЧМАРСКИЙ